Робити дива просто, переконаний Павло Павло Стефанюк, студент міжнародних економічних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Каже, благодійність має бути благодійною: зробив добру справу і все. Нема чого вихвалятися. Нехай люди за них говорять.
Переконуємо Павла, що про добрі справи все ж треба говорити. Бо про зле знають всі, а добра сьогодні бракує. Особливо там, де йде війна…
Напівзруйноване приміщення з величезною дірою в даху. Це будинок культури в Лисичанську. Павлові показали його, коли він вперше приїхав із гірського Микуличина на український схід із благодійною допомогою. Це було неймовірне враження, каже хлопець. Все, що він до того часу бачив на фото і відео, яке присилав батько, чув із розповідей, іноді читав у новинах, постало перед ним разючою жахливою реальною картиною. Хлопці розповіли, що на початку 2014 року цю територію накрили Градами. Сліди їх ударів були всюди.
До волонтерства Павла надихнув його батько, Роман. Раніше директор Гринявського лісового господарства, сьогодні він опікується ботанічним садом ПНУ.
Він від самого початку російської агресії на Україну почав їздити на схід із допомогою. Речі, харчі, броня, каски. Одного разу навіть спорядили з однодумцями санітарний автомобіль. Роман Стефанюк каже, машина бійців ще жодного разу не підвела. І відрадно було бачити її в дії, коли якось приїхали на схід будувати фортифікаційні споруди.
«Ми її укомплектували і відправили на схід. Перед тим посвятили. Машина пережила багато чого. Вона ні разу не підвела, з усяких ситуацій виходила неушкодженою», – розповідає Павло.
Спершу батько не брав Павла із собою – переживав за його безпеку. Хлопець каже, не раз просився, але батько відмовляв. Але прийшов час і на Павлову першу поїздку на схід.
У 2014 році, коли в Україні почалися бойові дії, він з майданівцями, із Самообороною Верховинщини, вирішили зробити щось для захисників, для добровольців.
«Ми подумали, що дух українства має бути на сході. І ми вирішили будувати каплиці».
Їх спорудили вже 12. Переважно на територіях воєнних госпіталів та дитячих будинків. Все готували тут, дома, а на сході вже тільки встановлювали. Павло каже, нічого б не змогли без допомоги мешканців Верховинського району, які безкорисливо, за рахунок власного вільного часу допомагають готувати матеріал, везти і встановлювати каплиці.
До реставрації ікон, яким дуже багато років, також долучилися фахівці Прикарпатського університету.
Місцеві люди до каплиць ставилися по-різному, каже Роман Стефанюк.
«Якось, – пригадує чоловік, – підійшов московський батюшка і сказав, що ми даремно це робимо, бо вони її спалять. Однак, досі ще із жодною нічого не трапилося».
Встановлювати 12 каплицю Роман Стефанюк не поїхав – захворів. І тоді, каже Павло, він твердо вирішив, що поїде замість нього.
Ту каплицю вони встановили на обійсті однієї багатодітної родини, яка не має власних дітей. Такий будинок сімейного типу. Господиня дому, розповідає Павло, дуже хотіла дитину. А що своїх не могла мати, вирішила взяти дитину із притулку. Однак, виявилося, що у тієї дитини є ще сестри і брати. Розлучати їх жінка не хотіла, то й забрала додому всіх. Згодом із чоловіком усиновили ще кількох. Тепер їх 10. Всі живуть дружно, каже Павло. Коли ставили каплицю, діти допомагали.
14 каплиць – за кількістю стацій Хресної дороги, кажуть Павло і Роман Стефанюки. Це і є така своєрідна Хресна дорога там, на українському сході, охопленому війною.
Останню, чотирнадцяту каплицю, планують встановити у Горлівці. На межі між Україною і окупантами. Павло каже, ще жодної каплиці ніхто не пошкодив, і бачить в тому якийсь символ.
Каже, люди, які жили без віри, почали змінюватися. Жінка, яка прийняла 10 чужих дітей до свого дому, жила неподалік від окупованих територій. Часто бачила чужу військову техніку і людей. Чула погрози у свій бік. Однак віра допомогла їм пережити це все.
«Я ще не зустрічав таких сильних духом людей. Вона жила по сусідству з Ґіві. Вона зрозуміла в якийсь момент, що єдиний вихід із ситуації є Бог. Вона багато молилася, читала Біблію і казала, що відкриває Святе Письмо на якійсь сторінці і там бачить відповідь на свої питання», – каже Павло Стефанюк.
Одна справа бути патріотом тут, носити вишиванку і ходити до церкви, говорити українською і піднімати державний прапор. Інша справа – там. Каже, волонтери, які там бували раніше, застерігали їх.
Світогляд Павла після перебування на сході, пригадує він, перевернувся цілком. Він став інакшим, ніж був до того.
«Я бачив щастя в очах людей. Був вражений, що люди тішаться такими дрібницями, які для нас є буденними, звичними. Ми тут цього не цінуємо. Я після того зрозумів, що я не залишуся осторонь і далі помагатиму. Побачивши таких людей, зрозумів, що є сенс лишатися і щось робити. І продовжувати свою місію. Головне бажання. В нашому житті все залежить від бажання», – говорить Павло.
Його найбільша мрія – припинити війну, але одна людина, каже хлопець, цього не в силі зробити. Тому вони роблять те, що роблять, і таким чином долучаються до її припинення.