ПУШИК Степан Григорович (26.01.1944 – 14.08.2018) – український поет, прозаїк, драматург, есеїст, фольклорист, лiтературознавець, публiцист, журналiст, економіст, громадсько-культурний i політичний дiяч, кандидат фiлологічних наук (1991, тема дисертацiї «Слово о полку Iгоревiм i слов’янська міфологія»), професор (2000) Прикарпатського національного університету iмені Василя Стефаника i Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Заслужений діяч мистецтв України (2007), член Національної спілки письменників України (з 1971) та Українського ПЕН-клубу (1989), Мiжнародної асоцiацiї українiстiв (1989), Наукового товариства імені Тараса Шевченка (2000), народний депутат Верховної Ради України першого демократичного скликання (1990–1994) вiд Коломийщини, член Комiсiї з питань культури i духовного вiдродження, голова пiдкомiсiї національних меншин. Належав до опозицiйної Народної Ради, яка зумiла схилити на свiй бiк частину компартiйної бiльшостi для проголошення Декларацiї про суверенiтет (16. 07. 1990) i Акту про незалежнiсть України (24. 08. 1991). Iм’я С. Пушика увiковiчнене на панно у Верховнiй Радi в числi 346 народних депутатiв, якi проголосили незалежнiсть України. За прийняття Декларацiї про суверенiтет i закону про без’ядерний статус у складi депутатського корпусу був висунений на здобуття Нобелiвської премiї Миру, депутат Івано-Франківської обласної ради 6-го скликання від партії «Наша Україна» (очолював виборчий список), заступник голови комісії.
Закiнчив Тлумацький сільсько-господарський технiкум (1964), Лiтературний інститут iм. О. М. Горького у Москвi (1973). Деякий час навчався на загально-науковому факультеті Чернівецького державного університету при Івано-Франківському педагогічному інституті, в докторантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Рильського НАН України.
Три роки (1964–1967) служив на ракетнiй базi Московського округу ППО (майор запасу, полковник Українського Козацтва). Працював рахiвником та старшим економiстом-плановиком у колгоспах на Гуцульщинi (1963–1964), кореспондентом обласної газети «Прикарпатська правда» (1967–1972), головою ради Клубу творчої iнтелiгенцiї (1972–1987), керівником літературної студiї педагогічного інституту (1987–1990), 1989–1990 – голова оргкомiтету i перший голова Iвано-Франківського крайового Товариства української мови iм. Т. Шевченка «Просвiта».
1992–2000 – асистент, старший викладач, доцент Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Прикарпатського національного університету iмені Василя Стефаника, Iвано-Франківської медичної академії, професор кафедри української літератури (з 2000) Прикарпатського національного університету iмені Василя Стефаника.
Член редколегій часописiв «Дзвiн», «Березiль», «Перевал», «Дзвіночок». 1991–2011 – член Головної Ради Спілки письменників України, правління Українського фонду культури, голова Ради Всеукраїнського Товариства «Просвіта», голова Ради Товариства охорони пам’яток iсторiї та культури і інші.
Публікуватися в пресі почав у п’ятнадцятирічному віці (у квітні 1959 р.) в галицькій районній газеті «Радянське село» як сільський кореспондент та член літературної групи при цій газеті. Коли райони було укрупнено, то творчо зростав при редакціях газет «Прапор перемоги» (м. Галич), «Нове життя» (смт. Богородчани), «Радянська Гуцульщина» (м. Косів), в літературних групах і об’єднаннях, де обирався головою, заступником, членом бюро. Певною школою журналістики були стіннівки, радіо та світлові газети, бойові листки, які випускав у школі, технікумі, колгоспах та у військовій частині. Вони займали перші місця на районних, корпусних і окружних оглядах, здобував нагороди. За найкращу стінгазету в Московському військовому окрузі ППО, як редактора було нагороджено відпусткою додому. З 1962 року – нештатний кореспондент Івано-Франківського обласного радіо, керівник корпункту обласної молодіжної газети «Комсомольський прапор», сількор обласної газети «Прикарпатська правда», член обласного літературного об’єднання. 1964 року письменником і журналістом Р. Федорівим був залучений до автури республіканської газети «Молодь України». Був учасником Республіканської наради молодих кореспондентів у Києві У числі членів Івано-Франківського обласного літературного об’єднання звітував про творчий доробок у Спілці письменників та ЦК комсомолу. Брав участь у створенні молодіжного мистецького клубу «Іскри юності». Тоді ж почав друкуватися в «Колгоспному селі», в «Літературній Україні». З 1965 року друкується в республіканських часописах «Україна», «Хлібороб України», «Жовтень», «Дніпро», у всесоюзних армійських журналах «Советский воин», газеті «На боевом посту», виступає на всесоюзному телебаченню, про своїх однополчан публікує замальовки й нариси в газеті «Радянська Донеччина», башкирських та інших газетах. Постійний автор редакції «Молода гвардія» Українського радіо та Всесоюзної радіостанції «Юность». Тоді ж вийшов на телеекрани, вперше знявся в документальному кіно. Брав участь у районних, обласних та республіканських нарадах-семінарах робсількорів та юнкорів.
С. Пушик належав до шістдесятників. У 1963–1964 роках був підданий критиці на районній та обласній нарадах секретарями райкому та обкому Компартії України за добірки «ідейно незрілих» поетичних творів.
За активну громадянську позицію, непідкупність та творчу і громадську діяльність неодноразово піддавався серйозній компартійній критиці. За статтю «Пам’ять совісті» був звільний з роботи, неодноразово піддавався таємним обшукам працівниками обласного управління КДБ. Категорично відмовився осуджувати в пресі дисидентів, заарештованих і засуджених літераторів, листувався з поетом-політв’язнем Тарасом Мельничуком, допомагав йому чим міг.
Його перша поетична книжка «Зелена хвоя» видана на правах рукопису мистецько-літературним молодіжним клубом «Іскри юності» (1964). Автор поетичних збiрок «Молодi громи» (1967), «Золотий Тiк» (1971), «Писаний Камiнь» (1973), «Задума гiр» (1980), «Головиця» (1985), «Луни» (1988), «Галич» (1990), «Заплаканий промiнь» (1992), «Хмаролом» (1998), «Тайна» (2002), «Сонети» (2004); книжок для дiтей та фольклорних видань «Чарiвне горнятко» (у спiвавторстві, 1971), «Маленьке шпаченя» (1976), «Казки Пiдгiр’я» (1976), «Золота вежа» (1983, лiтературний запис), «Ходили опришки» (у спiвавторстві, 1984), «Золотий човник» (1986), «Срiбнi воли» (1995), «Зелена борода» (2004), «Новинкар» (2004); книжок повiстей, оповiдань та новел «Перо Золотого Птаха» (1978, 1979, 1982, 1989, 2004), «Ключ-зiлля» (1981), «Дараби пливуть у легенду» (1991), «Славетний предок Кобзаря» (2001), «Ватра на Чорнiй горi» (2001), «Блискавиці б’ють у найвищі дерева. Повість про Володимира Івасюка і не тільки про нього» (2011), романiв «Страж-гора» (1981, 1982, 1985, 1989, 2004, 2005), «Галицька брама» (1989, 2006); публiцистичних книжок «Iвано-Франкiвщина» (1984), «Українцi в Тюменi» (у спiвавторстві, 1998), передмов i текстiв до фотоальбомiв В. Пилип’юка, Б. Мiнделя: «Землi нев’януча краса. Iвано-Франкiвщина» (1985), «Мiсто на Бистрицях. Iвано-Франкiвськ» (1999), «З верховини тисячолiть. Iвано-Франкiвщина» (1999), «Де шум потокiв i смерек» (2003); досліджень про «Слово о полку Ігоревім» (першим запропонував автором цього твору і «Моління» вважати сина Ярослава Осмомисла – князя Володимира, перекладу цих творів сучасною українською мовою; збірників пiсень «Любисток» (1971), «Над горою мiсяць повен» (1972), «Спiвають гори» (1982), записів народних пісень про кохання «Смiються, плачуть солов’ї» та iн.
Автор дослiджень з давньої української літератури, iсторiї, краєзнавства, мiфологiї, етнологiї та фольклористики, записiв фольклору «Українськi тости» (1997, 2002), «Приповідки почув, записав і видав Степан Пушик» (2010).
Автор передмов i пiслямов до видань творiв О. Стрiлець, Т. Мельничука, Ю. Бундзяка, Б. Радиша, В. Колодія, О. Слоньовської, Б. Томенчука та iн.; упорядкував і видав творчу спадщину Ольги Стрiлець, книжку перекладiв письменникiв Новгородщини «Бiля Iльмень-озера» (1982). Записувач i видавець легенд, казок, пiсень i iнших жанрiв народно-поетичної творчостi, статей до енциклопедiй, перевидав «Народний калєндар» А. Онищука.
С. Пушик – автор багатьох грамзаписiв музичних творiв, аудiо i вiдеозаписiв (альбомiв, клiпiв); автор тексту до музики танцю «Аркан», автор сценаріїв і ведучий у фільмах «Де біс каміння накидав», «Храм богів-велетів» (2008), брав участь у створеннi телефільмів «Тарасовi шляхи» (1978), «Червона рута», «Карпатське лiто» (1981), «Живе джерело» (1979) та iнших, есе про I. Миколайчука, В. Iвасюка, Я. Барнича, І. Недільського.
Iнiцiатор проведення конкурсу на встановлення пам’ятника I. Франковi в м. Iвано-Франківську, вiдкриття меморiальної дошки Д. Сiчинському у с. Вiкторовi, святкування 1100-рiччя Галича, надання статусу гiрських населеним пунктам західних областей України і інше.
Вiдомий як перекладач з російської, польської, литовської, караїмської та інших мов. На сценi Iвано-Франківського обласного музично-драматичного театру iмені Iвана Франка поставлено п’єси С. Пушика за творами В. Стефаника «Земле моя» (у спiвавторстві з В. Смоляком, 1971), «Заплаканi вiкна» (1996). За поемами та поезіями С. Пушика створено і йшли на сцені моновистави «Золотий Тiк» (1998), «Я іду по своїй землі» (2005).
Лауреат Національної премiї України iм. Т. Шевченка в галузi художньої літератури (1990) за роман «Галицька брама» та книгу «Страж-гора» (роман, повісті, оповідання), премiй iм. П. Чубинського (1999), ім. Івана Нечуя-Левицького (2007), iм. О. Копиленка (за поему-казку «Новинкар», 1988), премiй iм. І. Франка (2013, за значні літературні здобутки) та ім. В. Стефаника (1998, за збірку вибраних творів «Хмаролом»), Мирослава Iрчана (1971), Першої премiї української фундацiї Українського вільного університету в Нью-Йорку iм. Воляникiв-Швабiнських, премiї імені Р. Федоріва (2012), перший лауреат Міжнародної літературної премії «Русалка Дністрова» (2013), премiї м. Галича iм. Памво Беринди (2001), лiтературного конкурсу на кращий роман, повiсть про сучасника (повiсть «Перо Золотого птаха», III премiя, 1977), премій часописiв «Україна», «Жiнка» (1972), «Березiль» (1980), дипломант фестивалю «Шлягери ХХ столiття» (пiсня «А яблука падають» увiйшла до числа переможцiв), лауреат фестивалю «Галицький шляґер» (пісня «Файні люди», 2014).
Почесний член «Просвiти», почесний член Спiлки краєзнавцiв. Нагороджений орденом «За заслуги» III ст. (1997), орденом Св. Рiвноапостольського князя Володимира Великого III ступеня, орденом Андрія Первозванного, знаком «Рицар Українського козацтва», медалями, Почесними вiдзнаками Національної спілки письменників України, «За заслуги перед Україною», «За заслуги перед Прикарпаттям», Товариства «Просвiта», Гвардiєць Помаранчевої революцiї i iн. Нагороджений відзнаками Івано-Франківською обласної ради та Івано-Франківського міського голови. Почесний житель села Яворів Косівського району Івано-Франківської області.
Вибранi твори С. Пушика видані у 6-ти томах, 7-ми книгах. Т. 1: поезiї, рубаї, лелiтки-мiнiатюри, притчi (2004); Т. 2: поеми, пiснi, вiршi для дiтей, переклади, повiстi (2005); Т.3: роман, оповiдання (2006); Т. 4: роман, повiсть (2008); Т. 5: повiсть, есеї, нариси, науковi статтi (2010); Т. 6: кн. 1 – Бусова книга (iсторичні дослiдження про праукраїнську мiфологiю); кн. 2: Бусова книга (2013). Автор низки окремих видань та записів фольклору.
Твори С. Пушика перекладені на російську (в Москві видано дві прозові й поетична книжки), болгарську (у Софії видано поетичну збірку), англійську, башкирську, білоруську, есперанто, італійську, казахську, киргизьку, литовську, молдавсько-румунську, непальську, польську, ромів (циганську), словацьку, угорську, узбецьку та інші мови. Роман «Страж-гора» виданий авдіокнигою, як і пісні, хори, картини, сюїти на грамплатівках, аудіо й відеозаписах.
Друкувався в багатьох вітчизняних і зарубіжних збірниках, альманахах, часописах, газетах. Відкрив десятки скельно-печерних та інших дохристиянських святилищ, носіїв народної творчості.